Минуле нашого міста досить цікаве та різноманітне. Проте, воно не позбавлене і досить інтимних та прихованих подробиць. Мало хто знає, що на початку 20 сторіччя у Черкасах з’явився перший офіційний бордель. Він навіть став місцем трагічних подій. Але про все по черзі. Більше на cherkashchanka.info.
Черкаси наприкінці ХІХ – на початку XX ст.
У другій половині 19 століття почався активний економічний розвиток нашого міста. Після того, як у 1876 році було закінчено будівництво залізниці, почала розвиватися промисловість.
З’явилися такі підприємства: цукроварня, тютюнова фабрика, цегельні й лісопильний завод. Надзвичайного розвитку набула торгівля. Активно розбудовувались галузі: металообробки, машинобудівництва, виготовлення борошна і тютюнових виробів.
Найактивніше розвивалось цукрове виробництво. Черкаський повіт став колискою цієї промислової галузі в Україні. Перша цукроварня була побудована у с. Орловець. Рафінадний завод (єдиний на той час в Україні) було зведено у 1854 році.
Також з 1870 року почала швидко розвиватися деревообробна промисловість. Запрацював великий лісопильний завод підприємця Чорнобильського. У 1878 році було відкрито тютюнову фабрику Зарицького, яка функціонувала аж до 2009 року.
Тож на кінець 19 сторіччя у місті працювало 29 фабрик та заводів, а у 1911 – їх налічувалось вже 57.
Місто швидко розвивалось і у галузі торгівлі – на той час працювали десятки магазинів, складів та торговельних контор. Черкаські підприємці та торговці відкрили Громадський банк у 1864 році. Щорічно в місті організовували 3 ярмарки, які тривали по три дні кожна.
В районі Казбету проживали наймані робітники, бідняки та втікачі. На початку минулого століття у районі вулиць Казбецька та Університетська (у минулому – вул. Лісова) були розташовані вітряки. За ними розпочинався ліс, а на березі Дніпра був розташований Затон.
Промисловий розвиток Черкас приніс із собою не тільки можливості та розбудову міста, а й розпусту, руйнування сімейних традицій і моральних норм. Так у 1899 році у районі Казбету було відкрито публічний будинок.
Якими були будинки терпимості того часу
Столицею розпусти наприкінці 19 сторіччя був Київ. Увесь центр міста став осередком інтимних розваг на будь-який смак та гаманець. Наше місто було більш стриманим у цьому питанні. Дослідник історії Черкас Борис Юхно у своїй книзі “Черкаси пазли” розповів про те, як була влаштована індустрія інтимних розваг.
У дореволюційні роки до дівчат легкої поведінки відносились достатньо лояльно. Сам бордель являв собою спеціальний заклад, де проживали дівиці з жовтими білетами замість документів. Жовтий квиток – це так звана медична книжка, як підтверджувала здоров’я жінки. При цьому вона могла працювати не більше 2-3 років, оскільки за це період нереально було залишитись здоровою та не отримати венеричне захворювання. Самі будинки влаштовувались на німецький лад. Кожна дівчина проходила регулярний медичний огляд. Контролювали їх господині борделю – “мамаши”.
Існувала заборона на відкритий заклик клієнтів у бордель, тому рекламою його слугували червоні ліхтарі біля закладу. Всі кошти за послуги, які отримували повії, вони віддавали господиням, обмінюючи їх на купони. “Мамаша” у кінці кожного місяця знову обмінювала їх на гроші. Дівчина отримувала лише чверть зароблених грошей на руки. Усе інше вираховували за проживання, харчування, одяг, туалети, послуги прислуги та лікаря.
Вартість послуг повій залежала від побажань клієнта, краси та вміння дівчат. Зазвичай клієнти платили від 3 до 10 рублів. Але “особливі” побажання коштували більше і оплачувалися окремо.
У Черкаських борделях працювали дівчата із найбідніших прошарків населення, бідні жінки з міста і навколишніх селищ, які вимушені були обрати собі дану професію.
Наприклад, у Києві працювали повії навіть із закордону. Але, київський історик Дмитро Ляшук, розповідає, що найкращих представниць професії заманювали у борделі обманом – через шлюб. Їх шукали у невеликих містечках, відправляючи туди якогось красеня офіцера чи дворянина із не дуже знатного роду (інколи він таким і не був), який закохував у себе гарну дівчину. Одружившись з нею, він забирав її у місто, ніби до своєї матусі чи тітоньки, та привозив у бордель. Після цього – зникав. Ошелешена дівчина, зазвичай не пручалась новим обставинам та залишалась у борделі працювати.
Відкриття будинку розпусти у Черкасах
Дім терпимості у нашому місті було відкрито в лютому 1899 року. Згідно з архівними документами, його засновницею була Олександра Гельман. Вона вирішила на території своєї садиби відкрити такий заклад. Подібне сусідство не сподобалось місцевим жителям, тому вони поскаржились на міщанку в поліцію, аби заборонити їй відкриття будинку терпимості. Проте, вона написала зустрічне клопотання, яке було підтримано місцевою владою і їй дозволили продовжити будівництво.
Розуміючи, що активна модернізація міста, так чи інакше, призведе до підвищення рівня розпусти, владою було прийнято рішення підтримати підприємицю. Вона проживала на околиці міста – по вулиці Лісовій (нині – вул. Університетська), тож це було найкраще місце для функціонування подібного закладу. Дозвіл був формальним і виданий на будівництво звичайного житлового будинку.
Надалі заклад було добудовано та він успішно почав працювати. Основними клієнтами, за словами тогочасного кореспондента під псевдонімом Bis, були недосвідчені парубки, ласі до любовних утіх діди та звичайні чоловіки, які прагнули “гострих відчуттів”.
Відношення до повій у Черкасах на початку 20 сторіччя
У місцевій пресі тих часів трапилася дискусія між двома кореспондентами під псевдонімами Bis та Свій. Вони активно дискутували на тему, як варто відноситися до черкаських жриць кохання: слід їх звинувачувати чи жаліти.
Bis вважав, що потрібно проводити дієві та рішучі обмежувальні заходи. Він закликав владу та відповідні органи встановити жорсткий контроль за сферою інтимних послуг. Свій натомість обурювався позицією опонента та вважав, що повії – “жертви суспільного темпераменту”. Проте обоє згодилися, що винними у долі “нічних метеликів” є саме капіталістичний уклад суспільства.
Кримінал у черкаському будинку терпимості
У травні 1914 року черкаський дім розпусти родини Рабиновичів став центром резонансних подій – на нього напали розбійники. Два молодики: Матвій Зайвенко та Григорій Погрібний, обікравши Лебединський монастир, прибули в Черкаси та деякий час пиячили. У районі Митниці вони влаштували розбій, обікрали кількох мирних міщан, вбили двох поліціянтів та вирішили зазирнути до будинку розпусти.
За словами розбійників – вони прийшли не до жінок. Вони почали погрожувати господарю зброєю, після чого він проскочив у кімнату своєї дружини. Бандит вистрілив слідом та поранив господиню. Рабинович встиг вискочити через вікно.
Молодому гостю Арону Базилянському не пощастило, розбійники його застрелили, поранили городового – Никанора Тимошенка та втекли. Городовий загинув, а розбійників невдовзі спіймали. Всіх, хто загинув того дня – ховали з почестями всім містом.
У радянські часи публічний будинок був закритий. Коли Черкаси знаходились під німецькою окупацією, тимчасово роботу закладу відновили німці. Як вказує дослідник Борис Юхно, цей будинок і донині зберігся на території УТОСу по вул. Університетській. За його словами саме на цю будівлю вказують черкаські старожили. Тут німцями було зламано не одну жіночу долю.
