Історія черкащанки Ольги Степан’ян: як звичайна швачка стала знаменитим фотографом

Черкаський фотограф Ольга Степаньян народилася у Києві, але прожила разом із мамою там зовсім небагато. Невдовзі вони з мамою переїхали до Сум. Це місто для Ольги стало будинком на довго – там вона пішла спочатку в садок, потім школу, закінчила швейне училище. Розповідь, як звичайна швачка стала відомим фотографом, читайте у нашому ексклюзивному матеріалі на сайті cherkashchanka.info.

Хотіла стати акторкою, але стала швачкою

Дитинство в неї було звичайне, нічим не відрізнялося від інших дітей. На літо мама відправляла її до бабусі до Черкас. Маленька Оля охоче грала у дворі з хлопчиками – робила з хлопцями з палиць луки, стріли та рогатки. Була, як і всі діти.

-У дитинстві я не особливо чимось захоплювалася. Хіба що любила малювати. Дуже сильно любила спілкуватися з іншими дітьми та грати на вулиці – це, мені здається, було одним із важливих для мене моментів. Коли я пішла до школи, мати купила мені гітару. Я ходила на хор, я ходила на карате, а ще певний час займалася балетом і дуже хотіла бути балериною. Це прямо мрія, що пройшла крізь роки… Зараз я теж займаюся балетом. Ну таким, ясна річ, не професійним, але все ж таки, – згадує Ольга Степаньян.

Після школи Ольга хотіла стати акторкою, але вийшло так, що вони жили з мамою скромно. І дозволити собі навчання на театральному сім’я не могла… як показало життя, доля Ольги все одно полягала у тому, щоб бути по обидва боки від об’єктива. Але до цього ще треба було прийти, тому юна дівчина стала швачкою і працювати їй довелося дуже багато.

-Почала собі спокійнісінько шити одяг, чим і заробляла на життя, щоб не просити у мами гроші. Швачкою перестала бути через розуміння того, що перестала розвиватися. На те, щоб найняти людей та делегувати роботу, мене не вистачило, тому працювала сама. І природньо, що втомлювалася так сильно, що на спілкування з іншими людьми вже просто не залишалося ніяких сил. А спілкування хотіла, адже я дуже люблю його, – каже Ольга Степаньян.

Добре, що вчилась усьому сама

А з фотоапаратом вона познайомилася вже через роки.

-Мені було десь років 25-27. Ну так сталося, що в житті все завалилося, як мені тоді здавалося. І я вирішила взяти до рук фотоапарат, тому що я завжди цього хотіла – але це було на рівні мрії, не більше, – згадує наша співрозмовниця.

Починати було складно. Можливостей піти на якісь курси просто не було. Та й, як зізнається фотохудожниця, цьому вона справді рада. Осягати самостійно ази мистецтва фотографії було хоч і складно, але значно корисніше для власного розвитку.

-Я максималіст взагалі по життю. І якщо вчитися, то у якихось неймовірно талановитих класиків. У моєму оточенні таких не було. А ті, хто був, були далеко і думаю уроки у них коштували дуже і дуже дорого. Вийшло як вийшло. Я пам’ятаю свій перший фотоапарат – то був Nikon D-90. І я зрозуміла, що зрозуміти, що таке фотографія мені не вистачить і дня. Більше того, досі намагаюся зрозуміти секрет цього мистецтва. Це був цікавий момент і, насправді, такий, незабутній, – каже усміхаючись Ольга Степаньян.

Ольга далеко не одразу зрозуміла, що фотографія стане її професією. На той момент це було не більше, ніж захопленням. І в той час вона зовсім не знала, до чого воно приведе. Хоча коли почала займатися фотографією, собі усередині впевнено відповідала на питання, чого вона хоче.

-Я завжди знала, що хотіла робити щось особливе. Адже творчість саме про це… Виражати себе, спілкуватися зі світом… Але чим усе в результаті обернеться я, звичайно ж, не знала, – підкреслює фотохудожниця.

Ти хочеш бути мільйон першою?

Скільки Ользі довелося зробити фотографій, щоб отримати в результаті бажаний результат у вигляді якісних фото – це питання, на яку відповідь лише одна «дуже і дуже багато». Щоб дійти від рівня «новачок» до професіонала, варто прожити ціле життя і присвятити цьому багато часу. Це як і з будь-якою складною професією. Адже лікарів не вчать на курсах 3 місяці? Так і тут, тільки з тією лише відмінністю, що у фото мистецтві немає рамок і кордонів, є лише вміння та можливості саме окремо взятого фотографа.

І ось тут і настає важливий момент. Багато людей на цьому етапі просто закидають фотографію через різні причини. І це нормально. Але як виходить так, що беруть до рук камеру мільйони людей… та що там, може, й мільярди, адже нині у смартфонах камеру має кожен, а стають майстрами фотографії одиниці. Що є цим бар’єром, що відокремлює особливих від решти?

-Я коли починала мені мама запитувала: «Оль, у світі мільйон фотографів, ти хочеш бути мільйон першою?». Я, звичайно, відповіла, що так. Хоча насправді розуміла, що всі ми дуже різні. Не знаю я чому одні стають відомими, інші ні. Тут багато факторів може грати. Я думаю коли людина до кінця чесна з собою, зі своїми бажаннями, страхами, уподобаннями, любов’ю, ніжністю – з усіма цими почуттями. І ось це, якщо йде в роботу, то тоді в будь-якому випадку вийде щось хороше. Але не факт. Успіх теж відіграє величезну роль, – каже наша співрозмовниця.

І горезвісну справу випадку теж ніхто не скасовував. Тут можна заговорити і про долю – кому що призначено. Але наша героїня підкреслює – важлива працьовитість. Потрібно повністю віддаватися тому, що ти робиш. І робити це постійно, бо професія не терпить того, щоб ти приходив до неї раз на тиждень і щось зневажливо робив.

-Це треба відточувати як камінь, як скульптуру. І треба вчитися! Не важливо скільки ти знайомий зі своєю професією. Я ось фотограф, але в мене буває таке, наче я йду на зйомку як уперше. І я переживаю, готуюся. Іноді бувають і моменти, де я все можу завалити, – ділиться з нами Ольга Степаньян.

Ню – це не лише голе тіло

У роботах Ольги Степаньян домінує чорно-білий колір. І, як зізнається сама фотохудожниця – це не випадковість. Суть у тому, що ЧБ одразу видно істину та підкреслено всі важливі моменти. Кольорова фотографія неймовірно прекрасна, але через колір там втрачається фокус уваги. Ольга сама для себе обрала саме ЧБ і так сталося багато в чому, тому що вона любить стиль ретро.

Також у роботах Ольги є певна кількість автопортретів. І ось що про це каже наша героїня.

-Таких знімків зараз одиниці. Але раніше було більше. Коли ти ще не надто впевнений, складно покликати в кадр когось, адже ти несеш за це відповідальність. Тому я ставила експерименти над собою – чому дуже рада. Це дуже багато мені дало, це розвиває мене як жінку, і як особистість, це такий психологічний момент. Але зараз такого небагато, адже навіщо? Якщо можна запросити якусь прекрасну людину і попрацювати спільно, – каже Степаньян.

Жанр ню – це територія Ольги Степаньян. І жанр цей набагато більше, ніж може здатися простому глядачу. Адже тіло людське – це таке саме нескінченне джерело мистецтва, як і природа. Не дарма ж скульптори ще у Стародавній Греції ліпили статуї повністю оголеному вигляді.

-Жанр ню один із найпоширеніших у світі мистецтва. У тому плані, що і скульптори, і художники, і фотографи працюють із ним. Тіло – це чудово, цікаво, за допомогою тіла ми можемо висловлювати багато своїх думок. І я думаю, що ню це не про оголене тіло. Але це знову таки в мене. Це більше про емоції, про те, як хочеш висловити свою думку за допомогою тіла. Тут можна багато говорити і навіть відвести цьому цілу главу. І дуже шкода, що багато хто дивлячись на їх (фото ню) бачать лише голе тіло, не всі, але дуже багато, – каже фотохудожниця. – Навчити глядача можна лише прикладом. І те, що ти вкладаєш, пишеш, коментуєш – якщо тебе цього вистачає, сприяє цьому. Звичайно, завжди будуть люди, які не побачать нічого, крім картинки. Але знайдуться й ті небагато, хто бачитиме у фото глибину. Я в це вірю, і я на це сподіваюся.

Дуже подобається Ользі та оповідальна фотографія у плані того, щоб брати ідею, щоб поговорити з глядачем про якусь проблему чи завдання.

Що таке успіх?

Торік Ользі з її роботами вдалося посісти четверте місце на конкурсі I see photo awards, який проходив у Київській Школі Фотографії в жовтні. На ній були представлені твори сучасних авторів. Виставка присвячувалася насамперед арт-фотографії, що відображає художнє бачення навколишнього світу.

-Я давно не брала участі у конкурсах. Ось тут багато можна говорити, бо це все дуже подвійно. З одного боку, хочеться визнання. Ну якийсь конкурс… Не думаю, щоб якийсь мене так сильно спокушав, щоб перемогти там і посісти перше місце. Ні, такого я не маю. Але пораділа б і всім розповіла б близьким про такий успіх, щоб і вони пораділи. Але сказати, що це для мене важливо? Ну як би ні, -каже наша співрозмовниця.

Як досягти успіху? Дуже багато працювати. Кожен день. Намагатися підійти з різних боків до справи, якою ти займаєшся. Бути дуже щирим із собою та з цим світом. Навіть коли тобі дуже тяжко. А такі моменти траплятимуться у будь-якому разі. Ну і обов’язково любити всім серцем усе те, що ти робиш, бо без кохання взагалі нікуди, ніде

-Це якийсь такий внутрішній стан. Це не про нагороди та не про дипломи, ні. Я думаю це якесь внутрішнє відчуття того, коли ти сам знаєш, наскільки ти хороший чи ще ні. Але знову ж таки, це особисто для мене звичайно, – підсумувала Ольга Степаньян.

.,.,.,.